Чавунне сімейство

Вільгельм та Емілій Рестелі 

Герої цієї історії – батько та син на прізвище Рестель – не відзначилися ані в громадському самоуправлінні, ані в культурному житті Одеси. Здається, вони також не цікавилися благодійністю. Про них не згадують відомі письменники, про них не склали веселих народних пісень. Схоже, то були суворі промисловці, люди початку індустріальної епохи, чимось схожі на свою важку продукцію. Але вони все ж таки залишили в Одесі важливий слід, який можна багато де спостерігати і досі. Слід цей чавунний. Місцями – із візерунками.

Згадаймо, що у другій половині ХІХ століття Одеса невпинно змінюється, поступово перетворюючись з провінційного містечка на розкішну столицю Півдня. Щезають маленькі одно- та двоповерхові будинки, які сьогодні можна побачити хіба що десь за Новим ринком. Їхнє місце займають просторі нові будівлі від знаменитих архітекторів. Щезають також дерев’яні елементи будівель, дерев’яні сходи, балясини. На їх місце приходять мармур – і метал. 

Потреби міста в металевому оздобленні першим почав задовольняти у 1850-ті роки Едуард Фальк. Його підприємство проіснувало в Одесі близько 25 років, чесно виробляючи чавунні оградки, лавки, решітки, пам’ятники, сходи та інший конче потрібний у міському хазяйстві скарб. 

У 1875 році завод Фалька вже належить купцю Зебеку та відставному поручику фон Валю, маючи при цьому річний оборот у 50 тисяч рублів. Путівник Висковського 1875 року вказує адресу заводу Зебека: вул. Приморська, 20 (нині це № 26). У квітні 1881 року оформлено купчу кріпость, відповідно до якої інженери Зебек та фон Валь продають свої «два будинки на площі між Андросовським та Практичним молами» прусському підданцю Вільгельму Рестелю. У володіння цим майном Рестель входить у червні того ж року. Наступним, 1882 роком датовано справу «Про дозвіл на устрій чавуноливарного та механічного заводу В. Рестелем», згадка про яку збереглася в архівному описі.

З того часу за цією ж адресою фігурує «нове» чавуноливарне підприємство німця Вільгельма Рестеля. Адрес-календар 1883 року, путівники Одесою 1884-1897 років, а також промисловий довідник «Вся Росія» (1895) знають про місце знаходження цього заводу на вулиці Приморській, 20. При цьому путівник Висковського у 1884-му помилково розміщує за цією адресою одразу два домоволодіння: Рестеля (актуальні дані) та Фалька (колишній власник заводу). 

Звіт Одеського комітету торгівлі та мануфактур за той рік повідомляє, що завод Рестеля виготовляє вироби з чавуна, котельного та фігурного заліза. Сировину завозять із Сілезії, а вироблену продукцію збувають у навколишній місцевості чи везуть морем на Кавказ. У першу чергу це були парові машини, локомобілі, землеробські машини та різноманітні механізми для заводів. 

На заводі працюють 144 робітники, зокрема 15 іноземних спеціалістів. У 1893 році, за відомостями канцелярії одеського поліцмейстера, там значиться 130 робітників. Завод виробляє продукції на 119 тисяч рублів, і це – одне з найбільших металургійних підприємств Одеси. Поступається воно хіба що товариству Белліно-Фендеріх та заводам РТПіТ. Серед виробів заводу тоді також зазначені архітектурні деталі: балкони, решітки, сходи, кронштейни, колони. 

У 1897 році на заводі працює 121 робітник. Серед них 32 підлітки та кілька малолітніх – болісна прикмета часу. 1903 року на заводі Рестеля проходить масштабний страйк робітників, що вимагають покращення умов праці. Вочевидь, умови там насправді були досить важкими. У відповідь на страйк Рестель звільняє всіх бунтівників та набирає нових на їхнє місце. І правда, якесь чавунне сімейство…

Десь у 1898 році підприємство очолює син Вільгельма Рестеля, також прусський підданець, купець другої гільдії, гласний міської думи – Емілій Рестель. Схоже, що саме він остаточно перепрофілював завод на промислові потреби. Підприємство Рестеля швидко освоїло випуск вагонів «конки», а потім і електричного трамвая. Відомо, що Бельгійське товариство Одеських трамваїв замовило в 1910 році заводу Рестеля три відкриті вагони для Люстдорфського трамвая. Ці вагони відрізнялися від інших:  замість дерев’яних стінок, за якими тоді сиділа публіка, – металеві візерункові огорожі, немов на балконі.

Ніколи не вгадаєш, чим увіковічить себе людина. Передові парові машини, перші трамваї та локомобілі залишился в далекому минулому. А от фігурні вироби заводу Рестеля досі широко зустрічаються в Одесі. Збереглося як мінімум шість металевих сходів у старому центрі міста та на Пересипу: на вулицях Базарній, Коблівській, Польській, Великій Арнаутській... На фасаді будинку по Катерининській, 22, можна помітити чавунні колони із маркуванням «Заводъ В.К. Рестеля въ Одессе». Найбільш відомий виріб заводу – перила «Чорних сходів» біля східної стіни Оперного театру. Зустрічаються «привіти» від Рестеля і по Одещині. Наприклад, у  Болградській гімназії ім. Раковського збереглися металеві сходи, на яких не стерлися букви «Заводъ Рестеля».

До речі, під керівництвом молодшого Рестеля завод продовжував іменуватися «В. Рестель». Так він вказаний у довіднику усіх промислових підприємств Російської імперії за 1914 рік. Робітників на заводі тоді вже було 178, а річного виробництва – на 202 тисячі карбованців, що знов підтверджує статус одного з найбільших промислових підприємств Одеси. 

Під час Першої світової війни завод знову перекваліфікувався – на випуск снарядів та фрезерних верстатів. Але робітників поступово меншало, виробництво занепадало. Технічним керівником, а потім і останнім власником заводу став інженер Павло Християнович Рау. У грудні 1917 року переліком мешканців Портового комісаріату Одеси зафіксовано, що домовласництво належить якомусь Зейліку Янкелеву-Шмулєву Вейцеру, однак ділянка перебувала в оренді в Емілія Рестеля, котрий мешкав тут, у семи кімнатах першого поверху. 

Про подальшу долю молодшого Рестеля ми нічого не знаємо. Може статися, що десь у тому революційному році згинув чавунний промисловець, зустрівшись із колишнім невдоволеним робітником. Чи просто поїхав із міста, та далі – в Європу, рятуючи себе та нажите майно. У будь-якому разі, мешкати в семи кімнатах йому залишалося недовго. 

А от інженер Павло Рау залишився при заводі. І несподівано сплив на поверхню аж у 1926 році, під час НЕПу. Маємо згадки про те, що колишній механічний завод Рау на Старостіна, 26 (так тоді називалася вулиця Приморська), продовжував діяти та знаходився в оренді у... громадянина Рау, свого колишнього власника.