Як збудувати театр і не збанкрутувати

Олександр Семенович Веліканов (1818-1886)

Олександр Веліканов — вельми цікавий випадок одеського підприємця. Історія Одеси знає багато купців, що спершу зробили статки на торгівлі, а потім щедро жертвували гроші на благодійність, культуру чи просвітництво. Веліканов же ніби намагався зробити все одночасно. Цей купець і громадський діяч залишився в історії міста як творець однієї з найкращих приватних бібліотек і власного театру. На обох проєктах він прогорів.

Майбутній книгопродавець походить з одеської купецької сім’ї. Освіту здобув у Рішельєвському ліцеї, кілька років служив по різних канцеляріях, а з 1847 по 1849 рік — секретарем у цензурному комітеті. З 1850 року керує конторою Городищенського цукробурякового заводу «Братів Яхненка та Симиренка» в Київській губернії. І лише наприкінці 1850-х Веліканов повертається до Одеси, де вирішує зайнятися книготоргівлею. 

1860 року він відкриває книгарню на вулиці Дерибасівській у будинку Вагнера. Заклад розташувався на другому поверсі, і окрім книг підприємець реалізовує тут «картини та навчальні малюнки з різних галузей мистецтва та ремесла».

А вже при магазині діяла та сама бібліотека, що стала, за словами сучасників, громадянським подвигом Веліканова. Він вклав у своє дітище великі кошти.  Багато відділів бібліотеки відрізнялися рідкісною повнотою і чудовим вибором, які викривали в господарі тонкого знавця книжкової справи. Веліканов із честю витримував серйозну конкуренцію: у тому ж будинку Вагнера працювала книгарня Рудольфа, неподалік — книжкові лавки Білого, Абрамсона, Сорона.

Цікаво, що купець продавав у своїй книжковій крамниці чимало творів українською мовою. У його магазині можна було придбати "Кобзар" і "Наймичку" Шевченка, повісті Квітки-Основ'яненка, «Чорну раду» Куліша й багато чого іншого. В наявності були навіть «Проповіді малоросійською мовою Грегулевича». На додаток книгопродавець зайнявся ще й видавничою справою: ним було видано «Гамлет» та «Макбет» Шекспіра у перекладі Кроненберга, драматичні твори Квітки-Основ'яненка.

Начебто повний успіх. Але щось тут пішло не так. Бо за кілька років у місцевій пресі почали зазначати, що улюблена ідея Веліканова про поширення у суспільстві корисних знань шляхом доступу до книг — не реалізувалася. За якою методикою він замірював успіх свого просвітництва, можна тільки здогадуватися. Але вже на початку 1865 року купець розмістив оголошення про припинення своєї книжкової торгівлі. 

Розпочався стрімкий розпродаж книг, літографій та гравюр зі знижкою від 25 до 60%. Заразом розпродавалися книжкові шафи та полиці. Все це реалізовувалося в магазині Веліканова та у власному будинку підприємця на Преображенській вулиці. Через 10 років Веліканов ще раз зіткнеться з бібліотечною справою, коли в його будинку на Грецькій, 48 на деякий час розміститься Одеська публічна бібліотека (сучасна Одеська національна наукова бібліотека). Але загалом із книготоргівлею та бібліотекарством було покінчено. 

Після невдачі цього підприємства Олександр Веліканов надовго зосередився на громадській діяльності. Він обирався членом розпорядчої думи (міської управи), був членом правління Одеського міського кредитного товариства. Деякий час Веліканов навіть виконує обов’язки міського голови. У 1870-х обирається спочатку дільничним, а потім почесним мировим суддею.

Але на початку 1873 року пожежа знищує будівлю єдиного міського театру. Бідолашна акторська трупа вимушена вештатися містом, даючи вистави, де нагодиться. Світське європейське місто існувати без театру не може! І Веліканов знов відчуває в собі дух підприємництва (навпіл із культурним просвітництвом, звісно). Він вирішує облаштувати «тимчасовий театр» власним коштом.

Під забудівлю Веліканов виділяє свою ділянку з хлібними складами на Грецькій вулиці. Автори проєкту — видатний архітектор Гонсіоровський та власний син купця — архітектор Віктор Веліканов. Тимчасовий театр одразу називають за ім’ям власника «Театр Веліканова». Пізніше ми десятиліттями знаємо його як «Руський театр», сьогодні — Одеський драматичний театр на Грецькій. 

Про театр Веліканова залишив яскраві спогади краєзнавець Олександр Де Рібас: 

«Я пам'ятаю свято відкриття останнього театру. Пам'ятаю молодого, білявого архітектора Віктора Веліканова, пам'ятаю його батька, сивобородого Олександра Семеновича Веліканова... Пам'ятаю веселий, життєрадісний театр. Безліч публіки, музика, фоє з живими фонтанами, які справили на всіх особливе враження, квіти, шампанське…» 

Розкішне відкриття, шалено вдалий старт. На цю справу купець витрачає мало не всі свої заощадження. Врешті решт театральна справа доводить Веліканова практично до банкрутства, і 1875 року він поспіхом продає театр іншому власнику — Рафаловичу (який, власне, і перейменував його на «Руський»). 

На деякий час проєкт Веліканова стає головним театральним майданчиком Одеси. До революції тут виступають численні українські, німецькі, французькі, італійські трупи. Дають драму, оперу та оперету. На сцені цього одеського театру грають зірки світової сцени, зокрема Сара Бернар.

1900 року ілюстрований путівник Вайнера "Одеса" відгукується про Руський театр доволі сухо: мовляв, театр виник випадково, у 70-х роках, після пожежі Міського театру. Перебудований зі складу для зерна, і природно, що за своєю архітектурою та незручностями жодним чином не може бути порівнюваний з "гордістю Одеси" — Театром опери та балету. Два окремих входи: з Грецької вулиці — у дорогі місця, і з Колодязного провулку — на галерею та інше. Свої вистави у 1900-му тут пропонують зазвичай малоросійська трупа та трупа оперети. 

Зауважимо, що хоча колишній театр Веліканова і не витримує порівняння з новою «гордістю Одеси», та все ж таки в дечому він кращий за той попередній Міський театр, що згорів. Наприклад, місць тут майже вдвічі більше — 1200, а освітлення — сучасне, електричне. 

Сам Олександр Веліканов до підприємництва вже не повертався. Він зайнявся науковими дослідженнями з історії, написав та видав декілька праць про найдавнішу русь-слов'янську грамотність та «доісторичні часи русь-слов'янського народу». В останні роки свого життя вивчав санскрит.

Веліканов мав шість синів і три дочки. Деякі з них також залишили свій слід у житті Одеси. 1877 року постановою Одеської міської управи діти титулярного радника Олександра Веліканова були зведені в спадкове почесне громадянство. Ми вже знаємо, що його старший син Віктор був архітектором. Ще один син – Олександр – володів готелем «Центральний» на Преображенській вулиці. Дочка — Юлія Веліканова —  утримувала приватне училище для дітей обох статей на Ямській, 74 (Новосельського).

Олександр Семенович Веліканов помер 17 березня 1886 року. І з його бурхливого, насиченого життя можна зробити безліч корисних висновків. Наприклад, цей: ніколи не плутайте бізнес та культурне просвітництво, а головне — завжди розрізняйте, чим саме ви вирішили зайнятись. Інакше раз за разом будете опинятися на межі банкрутства. 

Чи навпаки: живіть яскраво, створіть власний театр свого імені та найкращу в місті бібліотеку — і вас запам’ятають надовго.