Мер із кріпаків

Семен Степанович Яхненко (1825 – 1888)

Одесити полюбляють вихвалятися місцевими діячами, чиї імена звучать іноземно, з гучними титулами: де Рібас, граф Ланжерон, герцог Рішельє… Але тим часом найкращий, мабуть, міський голова Одеси був українцем, підприємцем і походив з родини селян-кріпаків. 

Ця історія почалася далеко від Одеси, в містечку Сміла Київської губернії (нині Черкаська область), коли ще сім’я дідуся нашого героя купила собі волю. Ішли роки. Надзвичайно підприємливі та енергійні брати Яхненки – Степан, Кіндрат і Терентій – займалися торгівлею шкіряними товарами, у тому числі в Одесі. Приблизно 1815 року вони заснували разом з Федіром Симиренко сімейне торговельно-виробниче підприємство. Цікаво, що цей Симиренко був не тільки таким же колишнім кріпаком, що викупив себе з неволі, а ще й батьком Платона Федоровича Симиренко. Того самого, в садах якого з’явився знаменитий сорт яблук. 

У 1830-х роках, зі збільшенням обертів торгівлі, Степан Яхненко переселився зі Сміли до Одеси. У 1838-му Єфросинія Антонівна, мати братів Яхненків, увійшла до складу одеських купців 2-ї гільдії, формально очоливши родинну справу. Для фірми «Брати Яхненки та Симиренко» Одеса була своїм містом, тут відбувалися торгові операції, тут купувалась нерухомість – склади та житлові будинки. Тут зростав майбутній бізнесмен і голова Одеси – Семен Степанович Яхненко. 

У 1843 році юний Семен Яхненко здобуває доволі добру як на той час освіту – закінчує Московську практичну академію комерційних наук з відмінними успіхами. Тим часом важливою частиною його родинного бізнесу стає хлібна торгівля, у тому числі на експорт. У 1850-ті роки експорт зерна цього підприємства тільки через одеський порт становить до 100 тисяч рублів. Хліб вивозять також через Миколаїв. Торгують і борошном, для виготовлення якого орендують млини у Смілі та Умані.

Наприкінці 1830-х років учасники підприємства починають займатися спочатку збутом, а згодом і виробництвом цукру. Бо настає час цукрових фінансових імперій, і Яхненки беруться за будівництво власної. 1842 року засновується торговий дім «Брати Яхненки та Симиренко». Вже наступного року будується кілька цукрових заводів у Черкаському повіті Київської губернії, із впровадженням передових на той час технологій. Одним із них надалі керує Семен Яхненко.

У 1848 році компанія будує Городищенський цукробуряковий рафінадний завод. У 1849 році тут починає працювати і машинобудівний завод, який забезпечував виробничі потреби цукрових. На цьому ж заводі у 1851 році виготовляють навіть суцільнометалеві пароплави «Украинец» та «Святослав», які транспортували продукцію фірми по Дніпру. Будуються нові цукрові заводи. Власні склади та магазини фірми відкриваються в багатьох містах імперії.

 У гонитві за розмахом не забували про якість. За високу якість продукції торговий дім «Брати Яхненки та Симиренко» нагороджувався правом відображати державний герб на їхньому товарному знаку. 

Та головне – ніколи не забували про людей. З перших кроків своєї діяльності брати Яхненки займалися благодійністю. У голодний 1830 рік вони протягом кількох місяців годували близько 10 тисяч нужденних селян. А наприкінці 1850-х років між містечками Городище та Млієв виник цілий промисловий комплекс із житловим кварталом робітників підприємств. Деякі історики називають його «клаптиком землі з українським соціалізмом». У 1852-му тут було відкрито лікарню більш як на 100 ліжок. Працювала аптека, де робітники безплатно отримували ліки. У містечку було газове освітлення, паровий млин, магазини, свій театр, бібліотека. 1857 року відкрито навіть парафіяльне училище. 

Невідомо з яких причин, але наприкінці 1850-х років Семен Яхненко вийшов зі складу фірми, забравши свій пай. Цілком можливо, що він єдиний тверезо оцінив ризики з непомірними кредитами. («Яхненки та Симиренко» постали перед фінансовими труднощами в 1870-х, на початку 1890 року фірма припинила існування). На наше щастя, для подальшого життя Семен Степанович обрав Одесу. 

Він купує ділянку разом із гарним особняком у кінці Херсонської (Пастера) вулиці і оселяється там з родиною. До речі, одружується він теж в Одесі, на Луїзі Флокен, донці одного із засновників місцевої Гросс-Лібентальської водолікарні. 

У 1857 році Яхненко зводить на Херсонському узвозі «диво техніки»: перший в Одесі паровий млин «за планом та вказівками» французького інженера Ферре. Млин виглядав як масивний чотириповерховий будинок та давав “понад 150 чверток” (близько 31 тис. літрів) борошна на добу. 

Сучасникам пан Яхненко запам’ятався однією особливою рисою: він послідовно виступав проти залучення іноземних інвесторів, іноземних фірм та фахівців. Доводив, що свої – зроблять і краще, і дешевше. На доказ цієї думки він навіть побудував власним коштом бетонний водостік на Думській площі, підрахував витрати та довів: економія склала 27% від тих грошей, що зажадали іноземці. 

Не дивно, що 1860 року Семен Яхненко був обраний міським головою Одеси. Очолюючи Міську думу, він проявив себе як активний реформатор. Під його керівництвом було розроблено й впроваджено «Положення про громадське управління міста Одеси», яке дало початок ініціативному самоуправлінню. Завдяки цьому за якийсь десяток років в Одесі з’явилося те, чим ми пишаємося досі: найкращий в Європі водогін, зливна каналізація, бруківка, газове освітлення вулиць. Це «Положення» фактично стало першим у Російській імперії міським уставом і надалі було взято за зразок для всіх інших міст. 

«Прозорість» влади та її витрат, про яку ми так багато говоримо сьогодні, також була для Яхненка в пріоритеті. Він наполягав на тому, що до життя міста важливо залучати якомога ширші верстви населення, а для цього потрібно регулярне висвітлення діяльності міської Думи в пресі. За ініціативи Яхненка було створено при міській управі видання «Відомості одеського міського громадського управління», де друкувалися детальні звіти та важлива для бізнесу інформація. 

Дивним політиком був той Семен Яхненко, бо, страшно сказати, на місто він працював абсолютно безкорисливо. Обіймаючи посаду міського голови,  відмовився від своєї платні на користь службовців. Бувши одним із засновників Одесько-Дністровського водогону, відмовився від свого паю, щоб не мати власного інтересу у справі, коли зайшлося про тарифи на воду! При цьому працював – ніби за потрійну плату. Сучасники згадують, що всі проєкти з облаштування міста проходили за його підтримки, багато питань вирішувалися безпосередньо в нього, на Херсонській.

Задля розвитку народної освіти Яхненко заснував громадський фонд, до якого особисто збирав кошти. Буквально особисто: обходив людей по домівках та збирав. Першими здали свої внески граф Михайло Толстой, Абрам Бродський та Ігнатій Єфруссі – по 10 тисяч рублів. І невдовзі фонд налічував вже 150 тисяч! Симиренко постійно підтримував та фінансував видання українських літераторів, у тому числі – Тараса Шевченка. 

Існує версія, що помер Семен Степанович від удару, який стався з ним після трагічних для родини подій: зятя Яхненка було схоплено та страчено як учасника заколоту та вбивства царя. Версія схожа на правду, бо в ті часи важко було вигадати більш страшний та ганебний злочин, ніж царевбивство. Так чи інакше, а 1881 року Семен Яхненко помер у київському готелі «Франція». 

Вдячна Одеса не зреклася колишнього улюбленого мера. Як повідомили «Відомості одеського громадського управління», на похороні були присутні лише близькі родичі небіжчика. Та видання нагадало про роль фірми Яхненків та Симиренків у становленні цукрової промисловості країни. І висловило здивування таким зневажливим ставленням до патріарха-цукрозаводчика, що почив у бозі. 

«Так минає слава мирська!» - всміхнуться циніки. Та вони помиляються. Минають часи, банкрутують фінансові гіганти, розсипаються цукрові заводи, та не минає пам’ять і вдячність людська. І благородні вчинки, що навіки залишились в історії міста. Тому і з’явилася в Одесі вулиця Семена Яхненка.