Каретний майстер, що не стояв на місці

Микола Іванович Амбелікопуло (1845-1912)

Один із найбільш гарних будинків на вулиці Інститутській (Дідріхсона) – під №9 – дістався Одесі від Миколи Івановича Амбелікопуло. Саме йому належала одна з найуспішніших каретних майстерень, яку він перетворив на справжню каретну фабрику. Гордівливі коні, що колись бігали одеською бруківкою, тягнули за собою витвори його мистецтва. 

Сімейство це було тут давно. Перші згадки про сім’ю Амбелікопуло з’являються у 1770-х. Вони мали грецьке походження, а в Одесі, швидше за все, займалися торгівлею. Проте, як то кажуть, у сім’ї не без поручика. Був серед далеких родичів Амбелікопуло і такий, що служив у батальйоні Карантинної варти Одеського Митного округу та мав право на особисте дворянство.

Микола Іванович Амбелікопуло народився в Одесі, 1845 року, і все його подальше життя було пов'язане з елітною каретною справою. Так, ми пам’ятаємо, що автомобіль – не розкіш, а засіб пересування. Але карета з кіньми, на відміну від брички чи возу, все ж таки була розкішшю. Утримувати її міг дозволити собі далеко не кожний одесит. На щастя Амбелікопуло, тоді в Одесі були гроші, і на розкіш їх витрачали охоче. 

Ще молодою людиною Амбелікопуло влаштувався підмайстром у Німецький Каретний Цех – підприємство, організоване в Одесі німецькими колоністами. Навчившись там малярської справи, Амбелікопуло отримав звання Майстра (саме так, бо тоді воно писалося з великої літери), а разом із тим – право відкрити власну майстерню та винайняти собі підмайстрів. Окрім досвіду, цей юнак заразом знайшов у Німецькому Каретному Цеху ще й дружину – Катерину Фірст, дочку одного з німецьких переселенців.

Перша майстерня Амбелікопуло була досить далеко від розкішних центральних кварталів, аж на Пересипу. Та це не завадило йому досягти успіху і трохи згодом переїхати на Пушкінську, 28 (нині 36). Його справа розвивалася стрімко, і ось – на початку 1890-х Микола Іванович уже купець II гільдії та власник приватного будинку.

Будинок, точніше, дворове місце на Княжій вулиці, 15 (на розі з Ольгіївською) був придбаний ним на межі 1882-1883 років. У 1883 році Микола Іванович замовляє відразу двом відомим одеським архітекторам – Льюїксу та Гонсіоровському – перебудову будівель на купленій ділянці. Розширюються вікна та балкон, з’являються чавунні колони, перебудовується фасад. На цій же великій кутовій ділянці Амбелікопуло будує і власний будинок-особняк, в якому оселяється його чимала сім'я (від двох дружин Микола Іванович мав 12 дітей!). Там же влаштовує каретну майстерню, причому залишає відкритим просторе подвір'я для карет, що будуються чи ремонтуються. Подвір'я збереглося таким самим до наших днів. Будинок, нажаль, був зруйнований війною. 

Сам Микола Іванович описує свої послуги на Княжій лаконічно: «Склад екіпажів власного виробу найновіших фасонів, а також приймаю різноманітні замовлення». Трохи пізніше додається дивовижне: "Виробництво гумових шин".

Схоже, що Микола Амбелікопуло був не дуже світською людиною. Ми не маємо жодного його зображення, відсутні навіть згадки про нього в якихось тодішніх колах чи міських газетах. Хіба що десь у 1895 році він згаданий серед осіб, які «пожертвували на пристрій розговен у Світлу Неділю для бідних». Згаданий, між іншим, серед поважної компанії: Руссов, Клейн, Коган. Ще ми знаходимо Амбелікопуло серед членів Товариства Спасіння на водах. Ось і все його світське життя. 

Хоча на розваги та спілкування часу в нього обмаль: справи йдуть все краще та швидше. Амбелікопуло вирішує збудувати нове підприємство – справжню фабрику, а не майстерню, обладнану за останнім словом техніки. І треба шукати якесь нове місце, бо навпроти – каретна майстерня конкурента, Едуарда Гекмана, а це вже нікуди не годиться! До того ж і накопичені кошти час уже кудись вкласти. Наприклад, в одну з найбільш вигідних тоді справ – прибутковий будинок. Отже, Амбелікопуло залишає позаду вулицю Княжу та прикупає нову ділянку на вулиці Інститутській.

Тут вже місця набагато більше, є де розгулятися. Народжується величний задум: уздовж фасадної лінії зросте великий особняк з гарними сходами, з довгим балконом чи не на весь будинок, у дворі – продовження будинку, що буде здаватися в найм, а далі – величезний двір, перегороджений навпіл одноповерховим будинком майстерень з брамою. Другий двір вже повністю віддано під нову каретну фабрику. 

1901 року Микола Іванович подає до Будівельного відділу Міської Управи прохання на будівництво нового будинку на Інститутській. До Одеського Містоначальника, графа Шувалова, він звертається за дозволом влаштувати «електричне освітлення та передачу сили» на каретній фабриці та в усьому будинку. Проект замовлений Одеському відділенню фірми Шуккерт і Ко, (незабаром Schuckert зіллється з відомою фірмою Siemens). 

У січні 1902 року Микола Іванович бере в Одеському Міському Кредитному Товаристві позику в 50000 рублів під заставу збудованого будинку. Ці гроші мають піти на розширення його каретної справи. Якщо все піде добре, він встигне повернути їх вчасно, з відсотками. Та що може піти не за планом? До січня 1902 року основні роботи завершено, і Амбелікопуло просить дозволу перевести його каретні майстерні на нове місце.

Граф Шувалов відправляє міського архітектора (ним був на той час Олександр Бернардацці) спільно з фабричною інспекцією, бранд-майором та місцевим приставом оглянути будівлю. Комісія доходить висновку, що «заклад влаштований зразково, і в будівельному, пожежному й технічному відношенні цілком відповідає своєму призначенню».

Хоча не обійшлося без проблем. Ви ж пам’ятаєте історії про те, звідки брався той камінь-ракушняк, з якого попервах будували Одесу? Прямо з-під землі. І деякі проблеми з наслідками цього почали виникати ще сто років тому. Неподалік від Амбелікопуло будували тоді гуртожиток для студентів, і раптом виявилося, що просто під ним – небезпечні «підземні каменоломні виробки, каверни та галереї». А фабрика Амбелікопуло була серйозним закладом, не з тих, що стоять на порожньому місці! Тож визнали необхідним негайно дослідити грунт бурінням. І тільки коли кілька свердловин показали, що під ділянкою Миколи Івановича жодних порожнеч чи води немає, Фабрично-Заводська інспекція дала дозвіл на відкриття фабрики.

Наприкінці 1903 року Микола Іванович продає особняк на Княжій вулиці та переїжджає у свій новий будинок, зайнявши парадну квартиру на другому поверсі.

Квартиру №2 займає сам пан архітектор Олександр Бернардацці. 

Значне земельне володіння Абмбелікопуло дозволяло мати поруч склад готової продукції. А виробництво екіпажів було оснащене найкращим на той час чином. На його фабриці влаштовані: кузня з двома паровими молотами, димові труби, столярна майстерня, динамомашина, локомобіль, що забезпечує привід для обладнання фабрики, розвинене електричне освітлення. Каретна справа робила останній технологічний ривок перед тим, як поступитися потягам і автомобілям… 

Невдовзі Амбелікопуло намагається конкурувати вже не лише на одеському ринку, а й за його межами: якось він відправляє свої екіпажі клієнтові аж до самого Владивостока. Але розпочата ним спроба завоювати далекосхідний ринок приречена на невдачу. Все це відбувається на тлі Російсько-Японської війни та подальших подій 1905-1907 років: великі заворушення, сплеск терору, жорстка відповідь держави. Країною поширювався страйковий рух. Не пройшов він і повз фабрику Амбелікопуло. 

Ці події призвели до краху блискучого підприємства Миколи Івановича. Накопичені борги, загострення ситуації в країні, і власник вже не той підприємливий молодик – йому 63 роки… Амбелікопуло не зміг погашати свої борги з позик Одеському Міському Кредитному Товариству. Будинок його виставили на продаж. Ані він, ані діти його більше ніколи не займалися в Одесі бізнесом.

Але 2016 року Одесу відвідала француженка Крістін Б'янкон-Амбелікопуло – прямий нащадок Миколи Івановича. Крістін, яка гаряче цікавиться історією своєї родини, розповіла, що в родини всі завжди знали: одеський дідусь Микола Іванович був «дуже багатою людиною». Будинок, збудований її предком, тільки наочно підтвердив це. 

Микола Іванович Амбелікопуло помер 1912 року. Ніби цей роботящий грек, який так вперто сколочував свій статок, відчував, що йому не сподобається 1917-й… У 2019 році Кристин Б’янкон-Амбелікопуло встановила пам'ятник на його могилі в Одесі.