.png)
Євген Харлампійович Чикаленко (1861-1929)
«Україну любити треба не лише до глибини душі,
а й до глибини власної кишені», -
сказав якось Євген Чикаленко, один із найцікавіших українських підприємців. Погодьтеся, ці слова варті того, аби надрукувати їх на національній валюті чи зробити гаслом країни. У пошуках великої національної ідеї,
що досі тривають, Чикаленко багато чим може допомогти. Все ще попереду, бо сьогодні це надовго забуте ім’я лише починає повертатися до нас.
Що ж то був за пан-українець?
Статті про нього нині звучать поважно та нудно: «видатний благодійник, меценат, громадський та політичний діяч часів...». І так ми ризикуємо знову поховати цю живу, енергійну людину під мотлохом мертвих офіційних слів. А це було б двічі образливо, бо сучасники згадують Чикаленка перш за все як людину з напрочуд гарним почуттям гумору, веселого оповідача та яскравого афориста. До того ж свого часу він створив справжній національний бестселер! Серія брошур Чикаленка була видана в Одесі мільйонним накладом, і це видання за популярністю серед українських читачів посіло друге місце після «Кобзаря» Шевченка. От тепер, коли нам уже справді цікаво, можна перейти до його біографії.
Євген Чикаленко народився в батьківському маєтку в Перешорах (нині Подільський район Одеської області). Батько його походив із бузькогокозацтва. Навчатися Євгена віддали до приватного пансіону англійця Безіла Рендела в Одесі. Далі було навчання в Єлисаветградському реальному училищі, потім – Харківський університет. Втім, за належність до драгоманівського гуртка студент Чикаленко невдовзі був висланий додому, де перебував під домашнім арештом до 1889 року.
Юнак, який тільки-но долучився до бурхливого культурного життя в місті, опинився в засланні на власних землях. І це стало початком цікавої історії. Бо замість тужити — Євген Чикаленко спрямував всі свої сили на господарство. Тут підприємницький хист Чикаленка проявив себе в найкращий спосіб, і невдовзі він став відомий як напрочуд успішний агроном-новатор.
Розгорнутися було де. Окрім батькових земель, Чикаленко успадкував ще й землі свого дядька. Тож у його власності на початку століття перебували 1600 десятин в Ананьївському повіті Херсонської губернії (у маєтку Перешорипоблизу Ананьєва) та придбані ним 1000 десятин при селищі Кононівка в Полтавській губернії (нині в Черкаській області).
Серед своїх селян Чикаленко поширює поліпшені методи обробки землі, чорний пар і хитрощі обробки степових чорноземів у посушливі літа. Коли ці хлібні землі переживають жахливу посуху, його господарство вражає найвищими показниками врожайності. Зрештою успіхами Чикаленка починають цікавитися навіть найвищі урядові чиновники, бо країну треба рятувати від голоду. Раптом з’ясовується, що всі секрети та хитрощі свого господарства цей підприємець давно вже виклав у маленькій книжечці: «Розмови про сільське хазяйство: Чорний пар і плодозмін».
Щоправда, книга Чикаленка вже п’ятий рік поспіль ніяк не проходила повз цензуру, бо написана була забороненою мовою — українською. І тоді стається небувале диво: уряд Російської імперії офіційно дозволяє видати книгу українською, «в виде исключения». Бо перекласти її російською, звісно, можна. Однак той самий український селянин, який має навчитися за допомогою книжки ефективно господарювати, не розуміє російської мови.
1897 року диво-книга виходить друком в Одесі. Півмільйонний наклад розходиться майже миттєво. Секрет успіху полягає не тільки в тому, що автор знається на своїй справі. Він ще й розповідає про цю справу ясно й докладно, з гумором та повагою до свого простого читача. Чикаленко приходить не повчати, а вчити. І кожна сторінка книжки відображає досвід живої співбесіди з селянами, знання їхньої живої мови та їхніх проблем.
У цей період Чикаленко знову часто буває в Одесі, навіть мешкає тут. 1897 року перепис населення фіксує Євгена Чикаленка в Одесі. Він винаймає квартиру на Старопортофранківській, 83. Себе вказує як «землевласник, 36 років, дворянин, православний, рідна мова – «малоросійська». З ним мешкає родина: 33-річна дружина Марія та п’ятеро дітей.
Успіх першої книги надихає автора, і Чикаленко продовжує серію «Розмов про сільське хазяйство». Невдовзі з’являються нові бестселери: про розведення худоби, про сіяні трави, кукурудзу та буряки, про виноград та догляд за садом. Цільова аудиторія та сама — український селянин. А розповідь у книзі настільки докладна та зрозуміла, що навіть сьогодні важко порадити кращий текст початківцю в сільському господарстві.
З 1900 року Чикаленко з родиною оселяється в Києві, на вулиці Саксаганського. Нарешті він знову має змогу зануритися в культурне та політичне життя українців. У себе він влаштовує «понеділки», які згодом стають відомі як «справжній український політичний та духовний салон». Українську думку та єдність підприємець зрощує не менш старанно, ніж злаки. Чикаленко — в комісії, що працює над «Словником української мови» Бориса Грінченка, він фінансово підтримує українських письменників, часопис «Київська старовина» та газету «Селянин». Переймається долею земляків і в українських землях Російської імперії, і в Галичині під владою Габсбургів (тут він підтримує будівництво гуртожитку для студентів Львівського університету).
Після скасування Емського указу Чикаленко спонсорує вихід першої україномовної політичної газети «Громадська Думка» (пізніше «Рада»). Видання цієї газети вимагає не лише звичних капіталовкладень: додаються витрати на хабарі цензорам, штрафи за неугодні статті, збитки від арештів редакторів і співробітників. У цей час Євген Чикаленко на практиці підтверджує власну любов до України «до глибини кишені».
Заради видання «Ради» він буквально по шматках розпродає землю та закладає свій київський будинок. І все ж цього замало. З іронією зазначає він: «Всякий вважає мене за страшенно грошовиту людину, всякий при потребі звертається до мене, а я тепер рішучо не можу нічим запомогти, а люди не вірять, що у мене нема грошей. Всякий думає, що коли я трачу на «Раду» тисячі, то, певне, у мене є міліони».
Та засмучуватися знову нема коли! 1908 року Чикаленко ініціює заснування Товариства Українських Поступовців — на основі Загальної Української організації та Української демократичної партії. З’їзди цих організацій часто проходили в оселі Чикаленка. Згадують, що він викликав повагу в багатьох серцях, бо в будь-яких життєвих ситуаціях, зв’язаних з українською справою, знаходив шляхи найбільш доцільні, практичні.
Перша Світова війна повернула підозру до всього українського, додавши звинувачення в сепаратистських настроях та шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Українське отримало ярлик «мазепинства» та знову заборонялося. Чикаленко змушений був мешкати то в маєтках, то за кордоном. Аж після зречення імператора він повернувся до Києва. І знову політичне життя кипить у його будинку: тут Товариство Українських Поступовців вирішує домовлятись з іншими українськими партіями, і саме ці перемовини дають початок Українській Центральній Раді.
У березні 1917 року виходить друком перший номер газети «Нова рада», чергового проєкту Євгена Чикаленка. Однак сам він тим часом виїхав до Перешор, відійшовши від політики. Підприємцю не до вподоби той радикальний соціалістичний напрямок, який отримала Центральна Рада. Його відлякує розмах селянського руху, що призводить до грабунків і підпалів.
Він переконаний, що будувати державу треба не на «сільській голоті», а на середньому землевласнику, що має 15-150 десятин землі, бо це «найздоровіший елемент на селі».
Від пропозиції очолити Міністерство земельних справ Української держави Скоропадського Чикаленко відмовився. А в січні 1919 року виїхав до Галичини, де почався останній, емігрантський період його життя. З 1923 року Чикаленко оселився в Чехословаччині. Тут він долучився до видання російсько-українського словника сільськогосподарських термінів. А згодом у Львові видав трьома томами свої спогади.
Помер Чикаленко після тривалої хвороби 20 червня 1929 року. Українська еміграція провела його скромно, без пишних вінків та урочистих промов, відповідно до його останньої волі. Некрологи, звісно, були численні.
Нині «Спогади» та «Щоденники» Чикаленка є цінним джерелом для кожного, хто цікавиться історією України. І «Розмови про сільське хазяйство» не стали менш актуальними. На щастя, в останні роки його знов почали видавати та перевидавати, аби донести до сучасного читача. А до 160-річчя від дня народження Євгена Чикаленка відкрито перше в Україні погруддя цієї надзвичайної людини — у селищі Мардарівка, поруч з його рідним маєтком Перешори.
Не втратили актуальність і відомі афористичні вирази Чикаленка. Наприклад, цей: «Учитись треба за кордоном, працювати дома». Цей пан щиро вважав, що не повернутись працювати на рідну землю – просто зрада.