«Блукаюча» кав’ярня

Симон Аспоріді

Щоб розповісти історію цього насправді легендарного закладу (легенд та здогадок тут більше, ніж фактів), нам доведеться поринути в до-одеські часи. Ми не знаємо, коли саме з'явилася перша кав'ярня та скільки їх було в Хаджибеї, але ми точно знаємо ім'я одного з власників такого закладу. Ним був грек Аспоріді-старший.

На початок російсько-турецької війни 1787–1791 років у Хаджибеї налічувалося понад 70 приватних будівель. В одній із них Аспоріді і тримав пекарню та кав'ярню. Пізніше цей заклад успадкував його син Симон. 

У 1789 році Хаджибей був захоплений Російською імперією. За красивою легендою, Йосип де Рібас з офіцерами та солдатами відразу ж відвідав кав'ярню Аспоріді, де привітний господар пригощав «кращим кіпрським вином і запашною мастикою», а солдатам викотив бочку горілки.

Однак насправді заклад грека спочатку просто пограбували, а переляканий кухар його втік аж на Кубань. І лише через п'ять днів Аспоріді знову відкрив свою кав'ярню («кафене») та дійсно був удостоєний відвідування адмірала де Рібаса та його офіцерів, які навіть розплатилися «червоними та дукатом за пиття кави».

Досить важко дізнатися, що насправді пропонував Аспоріді своїм відвідувачам. Ніякого меню чи реклами тоді й близько не було, а спогади краєзнавців були написані сто років потому і жодним чином не можуть бути достовірними. Можна здогадуватися, що якщо була при кав’ярні пекарня, то клієнтам пропонували свіжий хліб – якнайменше. Якщо вірити деталям з легенди про пригощання де Рібаса, то серед напоїв були кіпрське вино та горілка. Згадана «запашна мастика», судячи з усього, взагалі ніяке не блюдо, а запашна смола мастикового дерева, що була популярна тоді як натуральна жувальна гумка. Вочевидь, була в закладі непогана кава. І мав же щось готувати той кухар, що втік!

У солідному фоліанті, що його видав муніципалітет до 100-річчя Одеси, вказано, що в тій кав’ярні «можна було мати і гарячу їжу». В цілому ж кофейня Аспоріді згадується там як заклад, який довго був центральним пунктом Хаджибея, місцем обміну новинами. Місце знаходження кав’ярні вказано: «неподалік від гавані, приблизно на розі Дерибасівської та Рішельєвської». Як з’ясувалося пізніше, то була неточна адреса. 

Що відомо напевно, так це те, що кав'ярня Симона Аспоріді працювала в Одесі до 1820-х років. Дивом збереглася велика справа на 114 аркушах, яку було розпочато після скарги Аспоріді про повернення йому місця. Схоже, що через плутанину його ділянку було віддано спочатку греку Панайоту Кутеску, а потім капітану Нестерову. Завідувач роздачею місць інженер-капітан Кайзер навіть пропонував Аспоріді натомість дві інші ділянки. Та кмітливий грек зажадав 200 рублів асигнаціями у винагороду "за вигідність самого місцезнаходження закладу, поблизу гавані та всіх купців, а також панів імператорських службовців та чиновників". За таке «хлібне» місце і справді варто було поборотися! Як закінчилася справа – невідомо, але кав’ярня Аспоріді продовжила працювати на тому ж місці.

Збереглося прохання одеського громадянина Симона Аспоріді на ім’я херсонського військового губернатора від 1815 року. У цьому документі Аспоріді стверджує, що де Рібас дарував йому землю, на якій ще покійний батько його мав кам’яний дім, магазин та пекарню. У спробах розчулити губернатора хитрий грек згадує, що батько його «багатьох греків та інших націй людей під російську державу схиляв і до підданства приводив». І трагічно уточнює: «з немалою для своєї торгівлі перешкодою»! 

Завершується прохання Аспоріді логічним на погляд підприємця висновком: тож з нагоди великого нещастя, що спіткало місто (мова про чуму 1812 року), прошу допомоги, яка виведе мене зі скрутного становища для продовження моєї торгівлі та підтримки сімейства. Серед тих, хто завірив підпис Аспоріді на цьому проханні, є майбутній міський голова Інглезі. 

Чи отримав Симон Аспоріді допомогу, чи вийшов він зі скрутного становища – теж невідомо. Але серед власників ресторацій, кав'ярень, харчевень та шинків Одеси 1820-х років прізвище Симона Аспоріді вже не значиться. 

А де ж насправді знаходилася кав'ярня? Довго вважалося, що на розі сучасних Дерибасівської та Рішельєвської, де неподалік росла пам’ятна багатьом груша. І вже в наш час було остаточно доведено, що заклад Аспоріді  розташовувався приблизно на місці нинішнього будинку по Грецькій, 30. Цікаво, що поруч зберігся найстаріший будинок Одеси, який належав теж греку – Миколі Прокопеусу, будівництво його відносять до 1796 року. Пізніше за цією ж адресою багато років працювала відома всім одеситам «бодега» «Два Карли». 

І той будинок Прокопеуса може допомогти нам уявити, як виглядав заклад грека Аспоріді. Скромний, у півтора чи два поверхи. Але обов’язково з глибоким склепінчастим підвалом, просторим і прохолодним в одеську спеку. Саме ці підвали зазвичай і слугували кав’ярнями та харчевнями.